Дифтерія – гостре антропонозне інфекційне захворювання з повітряно-крапельним механізмом передачі збудника. Характеризується ураженням ротоглотки та дихальних шляхів, рідше шкіри, розвитком фібринозного запалення в місці проникнення збудника, а також токсичним ураженням серцево-судинної, нервової систем і нирок.
Епідемічний процес в умовах масової імунізації проявляється спорадичними випадками захворювань, рівень захворюваності залежить від повноти і якості вакцинації. Згадки про захворювання, що нагадує дифтерію, зустрічаються в працях Гіппократа ще в 5-4 століттях до нашої ери. Захворювання в подальшому описане під назвою “сирійська хвороба”, “єгипетська хвороба”, “задушлива хвороба” тощо. Відомі епідемії дифтерії в 18 ст. в Європі. Тоді в Іспанії хвороба стала відома як “душитель”, в Італії та Сицилії – як “хвороба горла”. Видатний французький лікар П’єр Фідель Бретонно описав у 1820-1860 рр. різні клінічні форми “смертельної виразки глотки”, він же і запропонував назву хвороби – “дифтерит”, але його учень Арман Труссо пізніше замінив дифтерит терміном, який лікарі використовують і сьогодні – “дифтерія”.
Збудником дифтерії є коринебактерії дифтерії, так звані дифтерійні палички, які мають токсигенні і нетоксигенні штами. Нетоксигенні штами захворювання не викликають, але за певних умов можуть трансформуватись у токсигенні. Основний фактор патогенності збудника – екзотоксин є одним з найсильніших токсинів в природі, поступаючи лише ботулінічному і правцевому токсинам. Коринебактерії дифтерії стійкі у навколишньому середовищі, на предметах побуту зберігаються близько 2-х тижнів, у воді – до 3-х тижнів, але майже миттєво гинуть при кип’ятінні і протягом 2-3 хвилин під дією звичайних дезінфікуючих засобів. Джерелом збудника інфекції при дифтерії є хворі на будь-яку клінічну форму, а також бактеріоносії, які є резервуаром збудника хвороби.
Основний механізм передачі – повітряно-крапельний, рідше реалізується контактний (наприклад, при дифтерії шкіри). Бактеріовиділення у хворого починається з кінця інкубаційного періоду і триває до повної санації ротоглотки. Але в деяких випадках може формуватися хронічне носійство. При спалахах дифтерії носіями можуть бути до 10% зовнішньо здорових людей. Інкубаційний період при дифтерії від 2 до 7 діб.
Сприятливість до дифтерії залежить від напруженості антитоксичного імунітету. Сезонність переважно осінньо-зимова. Імунітет стійкий антитоксичний, а не бактеріальний, тому можливі повторні захворювання, а також виникнення інфекції у вакцинованих осіб, але в обох випадках перебіг хвороби легкий.
Дифтерійний екзотоксин – це первинний фактор, що спричиняє різкі патологічні зміни в організмі людини. Тяжкий перебіг дифтерії виникає лише за відсутності або при низьких титрах антитоксичних антитіл в основному у нещеплених осіб. У місці проникнення і розмноження збудника під дією дифтерійного токсину виникає місцева запальна реакція. Перші прояви подібні ангіні: біль, першіння, набряк або катаральне запалення, погіршується самопочуття, відмічається підвищення температури. У подальшому токсин проникає в клітини слизової оболонки, де з’являється вогнище місцевого некрозу, утворюються характерні фібринозні плівки, які пронизують всю товщу слизової оболонки. Ці плівки дуже погано знімаються з поверхні. Лімфатичним шляхом екзотоксин та інші біологічно активні речовини просуваються в глибину тканини Наслідком цього є збільшення регіональних лімфатичних вузлів, виникає токсичний лімфаденіт і набряк навколишніх тканин. Хворому важко дихати. Ускладненням дифтерії можуть бути міокардит, поліневрити, паралічі, погіршення зору, ураження нирок. Хворі на дифтерію підлягають негайно обов’язковій госпіталізації до інфекційного стаціонару. При підозрі у хворого захворювання на дифтерію проводять клінічні, бактеріоскопічні, бактеріологічні та серологічні дослідження. За контактними у вогнищі встановлюють медичне спостереження протягом 7 діб з обов’язковим бактеріологічним обстеженням, термометрією. Вивчається імунний статус, при необхідності проводять щеплення. У вогнищі проводиться заключна дезінфекція.
Дифтерія належить до інфекцій керованих засобами специфічної профілактики. Тому єдиним дієвим методом профілактики є вакцинопрофілактика, яка включає вакцинацію і ревакцинацію населення згідно календаря профілактичних щеплень, затвердженого наказом міністерства охорони здоров’я України № 551 від 11.08.2014 року. Щеплення проводять вакцинами, що містять адсорбований дифтерійний анатоксин (АКДП, АаКДП, АДП та АДП-м). Ефективність сучасних вакцин становить 95-100%. Вакцинація дітей включає 3 щеплення з інтервалом 2 місяці, починаючи з 2-х місячного віку, Ревакцинації дітям проводять у віці 18 місяців, 6 років, підліткам – у 16 років, дорослим у 26 років, надалі кожні 10 років. До речі, згідно ст. 12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, профілактичні щеплення проти дифтерії є обов’язковими. Слід пам’ятати, що своєчасно проведенні профілактичні щеплення допоможуть уникнути такої важкої хвороби як дифтерія. Здоров’я дорослих та їх дітей залежить від освіченості саме дорослих, тому прислухайтесь до порад лікарів і при перших ознаках хвороби звертайтесь за медичною допомогою до лікаря.
Провідний фахівець відділу державного
нагляду за дотриманням санітарного законодавства Сачалко Л.К.